Згадати тілько всї тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги,
Кому-ж не стиснуть ся раптово руки
Від помсти лютої жаги?
Нї, жаль менї, що й сей порив погасне,
Як гасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може-б не було життя таке нещасне,
Як би вогонь ненависти не гас!
Лагідність голубина, погляд ясний,
Патріція спокій — не личить нам.
Що вдїє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?
Так, ми раби, не має гірших в сьвітї!
Феллаги, парії щасливійші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Тітана ще не згас.
Ми паралїтики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі-ж кайданами прикуті до землї.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам:
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: „мій дом — мій храм!“
Народ наш мов дитя слїпеє з роду,
Нїколи сьвіта-сонця не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
Одвага наша — меч, политий кровю,
Брязчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любовю,
Той меч із піхви видобуть здола?
