(Тодї йшли всї, жінки і чоловіки,
І навіть дїти не сидїли дома.)
Вона була при зброї: у руках
Був заступ гострий, а в кишенї куля,
Набитая знадобом розривним.
Дївчина йдучи тихо шепотїла,
А на устах був усьміх зловорожий:
„Ой, підкопаю вражеє гнїздо!
Злетять вони у гору мов ті птахи!“
От, підійшла вона під темний мур
Високої будови. Притаїлась,
Перечекала сторожкий патруль,
І почала копать завзято, швидко…
До половини підкопала стїну,
Підклала кулю розривну під неї,
А потім добула вогню і запалила
У кулї трут і подалась до дому
З надїєю страшною. Коли раптом
Мов грім ударив, куля розірвала
Завчасу стїну і каміння гостре
Посипалось навколо наче град.
І ось один важкий та гострий камінь
Улучив дївчину і полягла вона,
Немов прибита градом нїжна квітка.
Тут незабаром прилетїв патруль,
Зняла ся заметня, трівога, шуканина,
І дївчину знайшли. „Чи мертва, чи зомлїла?“
Питали вояки. „Несїть її в шпиталь!“
Сказав старший. „Нехай її черницї
Там одволодають, а потім буде суд“.
І віднесли в шпиталь зомлїлую дївчину.
І прийняли її там сестри милосердні —
Вони приймали всїх — приставили до неї
Черницю молоденьку, щоб глядїла.
Лежала цїлий день без памяти слаба,
