Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний,
Досить з нього, що не був він
Нї голодний, нї холодний.
Як на ве́снї шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То що дня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи піснї складав — не знаю!
Тілько чує — гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
Зза кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на теж лежав поет наш
На самісїнькій стежинї.
„Гей! — кричить він, — обережно!
Віку збавите людинї!“
Ще на щастя не за звіром
Гнала ся юрба, — спинилась,
А то б може на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицарь
Та лихий такий, крий Боже!
„Бачте, — крикнув, — що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?“
