Було їх тута три чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки-що приїхав, був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий „чужий” поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зостався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хотів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили — він нам казав: „сідайте”
(так і казав по-нашому, — навчився
й цього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, — що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
