Усього повно було в садку Юрасевому: були тут і ніжні метелики ріжних цьвітів і кольорів, і коники-скакунці, веселі сонечки, жучки золотисті, усякі комахи, яким природа велить жити й славити життя.
Сад був великий та родючий і Юрась дуже любив його.
Як помер тато, то Юрась маленький умів тільки бігати по траві зеленій, общипувати з кущів ягоди соковиті та виноград солодкий.
А як став підростати, почав злазити й на дерева, зривати груши й яблока, а то й так собі влізе на стару столітню липу, аж на самий вершечок тай дивиться з своєї високости на улюблений садок і на далекий обрій. Розглядає сад, милується ним, помічає все: і як живуть там зьвірята, і які птахи які пісні співають, де вони й як кубляться, звідки беруться метелики та дежні комахи…
Все то Юрася тішило, бавило його і в своєму садку він чувся щасливим. Бувало натішиться за день усім, що росло й цвіло, скрипіло й шуміло, шелестіло, цьвіринькало, сьпівало а вечером замислиться і скаже сам собі:
— Господи! Який же я щасливий, що маю такий чудовий сад! Спасибі татові, і дідам та прадідам, що не жаліючи прикладали до його своїх рук та розуму. І я за ними весь вік свій робитиму й відновлятиму садок, щоб і дітям і внукам передати його таким же дивно-чарівним.
Юрась підростає, ще більше тішиться садком, ще більше краси пізнає в йому…
