І цім вище підіймається, тим меньше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим далі од гори одходить небесна блакить.
Лізе ще довго — довго…
Терпить голод і холод, зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в теплу долину, повну поживи й безжурного життя.
Вернуласьби назад, — так не може спуститися з крутої гори, бо заразже покотиться каменем і буде їй смерть.
Лізе знову угору, а дивиться вже у долину…
А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхівя, то побачила:
Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем…
Безсмертний і нетлінний, вічно однаковий, вітав Дух у небесних просторах — і насичував Космос чудодійним подихом, що в будуванні нових світів ставав творчою силою.
Тисячоліття минали йому, як хвилини, і сонця падали перед ним, як осінні листя.
За цим і під ним, і скрізь — міріяди світів, прекрасних формами і цвітом, дивних розпологом планет і сонць, — їх життя, смерть і воскресіння.
Світи вмирали, світи воскресали… І був їм день, і була їм ніч — од їх початку до відродження. Перед очима Духа Всесвіту миготіли, як порошинки куряви, несчисленні темні планети і безперестанно падали на свої погасаючі сонця.
І сонця ті в останне спалахували і, як похороші смолоскипи, оповіщали про загибель світів…
І бачив Дух, як цілі великі світи, з померлими сонцями і планетами, що тихо рухалися в тьмі могильній, в тиші холодній, пересичені розпадом смерти, непомітні і загублені, — умент вибухали світовою пожежою, охоплені вогнем оновлення… І тоді тисячолітній вибух усе обертав у палаючий хаос, що захоплював неосяжні простори з мертвими сонцями і планетами і все надоколо повертав у розпалені гази, світляну вихористу туманність.
