так само цій державі, як і ціле Військо Запорожське необхідних. Здійснилась нарешті стара гетьманська ідея. Хліб український їдять тільки ті, що „Війську Запорожському послушні“, що державі українській потрібні і що на верховну владу державну не „брикають“. Тільки ті шляхтичі маєтками своїми на Україні володіють, що до яких Гетьман в 1649 р., по словам московського посла Кунакова, від Польщи домагався, щоб вони „пріѣхавъ служили въ Запорожскомъ Войску за присягою... и которые изъ нихъ, по Богданову отпуску Хмельницкого, учнутъ пріѣзжать опять въ королевскіе войска съ его Богдановыми листами, и Королю и панам Радѣ и всей Рѣчипосполитой за то и здрайцами ихъ не звать, и впередъ имъ не мстить николи“. 131[1])
I тому селянство українське тій шляхті, що присягою свою спільність з новою національною („православною“) українською державою ствердила, і що на помсту Річпосполитої була через те наражена, не жалує своїх трудових повинностей, не жалує своїм крівавим потом запрацьованого хліба, бо та шляхта йому потрібна, бо вона виконує корисний для селянства державний обовязок, бо вона перейняла рідну й зрозумілу цим масам селянським, витворену в боротьбі зі старим та непотрібним польським державним ладом і небезпечними татарськими кочовниками козацьку лицарську традицію. Давніше шляхта вимагала від селянства повинностей і хліба на підставі якихось законів, що вона сама для себе в своїх соймах установляла і сама-ж силою своєї держави виконувати примушувала. І це був у розумінню селянства акт односторонньої волі, акт самоволі, акт беззаконня. Тепер шляхта, так само як і селянство, верховній владі державній, владі гетьманській кориться. А для Гетьмана однаково: „согрішить князь, урізати йому шию, согрішить козак, теж саме йому учинити“. І ця рівність супроти символу Держави, супроти особи Монарха, робить неоднаковий супроти тієї держави лицарський обовязок шляхти і трудовий обовязок селянства законним і зрозумілим.
Врешті й сама психольоґія тієї шляхти під впливом нового українського державного ладу радикально перемінилась. Вона почуває тепер над собою авторітет міцної верховної влади. Вона повернула до своєї давньої аристократичної земельної традиції і володіння землею знов стало на неї накладати моральний обовязок, що випливав з тієї традиції. Службою в Війську Запорожськім наново звязана з рідною своєю країною, вона поводиться не так, як поводилась розгнуздана,
- ↑ Акты Ю. и. 3. P. III, ст. 299. „Жалованная грамота малороссійской шляхтѣ, православной вѣры, на ихъ шляхетскія права“ була видана Царем 27 III 1654 р. (Про українську шляхту в Переяславських переговорах див. Акты Ю. и 3. P. X, ст. 439, 447, 491—2, пор. 487—8). По московським даним в 1654 р. склало присягу безпосередно Цареві на козацькій території 303 шляхецькі сімї. Це, розуміється, була найменша й найтемніща частина живучої тоді в цій козацькій Україні шляхти. Вище вже було сказано, чому найбільш свідомі і найбільш активні укр. елєменти не хотіли присягати безпосередно Цареві, а тільки через Гетьмана. Таких елєментів найбільше було власне серед шляхти, і тому ці 303 шляхецьких сімї — це тільки дрібний вийняток. Крім православної була вже тоді на Україні і щляхта католицька (про це буде мова низче) і згадка в грамоті царській тільки про шляхту православну була уступкою, зробленою Гетьманом нетолєранцийній і недовіряючій „покатоличеним Черкасам“ політиці московській та випливала з цілого тимчасового характеру Переяславської Умови. „Забезпечення“ дане Гетьманом католицькій шляхті пинській служить тому найкращим доказом. Яко приклад нового служебного характеру шляхецького землеволодіння можна ще навести оце прохання полковника Івана Нечая до Царя з д. 24 VI. 1656 р.: „за сотника моего подручного надъ всею шляхтою Івана-Адама Григорієва Кошанского, шляхтича, челомъ бью, чтобъ ему (на) помѣстье во Мстиславскомъ уѣздѣ грамоту дать изволилъ и его пожаловалъ, чтобъ имѣлъ съ чего служить твоему Царскому Величеству“ (Сборникъ К. Ком. вып. I, с. 64 — 5).
