Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/182

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


учителем у львівській школі, де свого часу вчився Хмельницький), приїхав на Україну зараз по вибуху повстання і в характері посередника між Гетьманом і королевичем Яном Казіміром виступав — велась очевидно в тім напрямі, щоб впливи держав протестантських в оточеню гетьманськім паралізувати...176[1])

Уникнути страшної небезпеки й не стати сліпим знаряддям в чужих руках удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він для здійсненя своїх власних цілей: визволення української нації й будови української держави — зумів зорґанівувати коло себе не аґентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукалських, зумів витворити з найкращих людей України аристократичний клас, який жертвою крови й життя себе з істнуванням держави української звязав. Поки такий український аристократичний клас за Гетьмана Хмельницького істнував, об нього всі спроби здеморалізувати Україну розбивались. Орґанізованим впливам чужих держав Гетьман зумів протиставити так само орґанізовані впливи свої. „Хмельницький знає все, що робиться в Польщі.“ „Трьох шпигів Хмельницького спіймали Поляки в Варшаві, з котрих один в кімнаті самого Короля сховався“ — так писали в Грудні 1650 р. розвідчики шведські.177[2]) Не тільки в Польщі, але скрізь, де йому треба було, мав Богдан Хмельницький своїх довірених людей. Але кермувати ними можна було, тільки маючи в руках міцний зорґанізований державний апарат. І доки провід Української Держави спочивав у руках „самодержавного“ Гетьмана і спірався на класі, що себе за найкращих, аристократичних, лицарських і ідейних слуг держави, а не за кандидатів у Гетьмани вважав — доти можна було чужі впливи побороти і Державу Українську відстояти. Спосіб правління й гетьманський ґеній Богдана Хмельницького добрали й виховали йому таких помішників, яких за його життя ані грошима, ані маєтками, ані урядами, ані почестями купити нікому не вдалось...

Використати козаччину, як сліпу руйнуючу силу для поваленя Польщи не змогли ворожі до Польщи держави ще й тому, що справа козацька за Богдана Хмельницького стратила — як вже вище було сказано — свій попередній характер внутрішньої справи польської Річпосполитої. Військо За-

  1. Наші дотеперішні відомости про особу Гунцеля Мокрського дуже скупі. Він без сумніву відограв головну ролю в помирені Хмельницького з Яном Казіміром перед елєкцією в першім році повстання; вже хочби тому його фіґура варта була-б більшої уваги. „Xsiądz Mokrski był jezuitą і uczył w szkołach, pod którym Chmielnicki poetyki і retoryki słuchał, ten ze Lwowa od mieszczan posłany do Chmielnickiego na traktaty, którego poznawszy... posłał do Króla“ (Nowiny z Warszawy 29 XI 1648 в Арх. Чартор. cdx 143, N 87). Пpo це посольство Мокрського, який, як пише Кушевич, „z Chmielnickim miał już swoje pewne znajomości“ — див.: Жерела до іст. Укр. IV, ст. 101, 126—7; Pamiętniki Al. St. Radziwiłła II, s. 350; Michałowski: Ks. pam. s. 214, 217; Памятники I, 309, 312; C. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину (Львів 1914 р.) Він вже не жив у Лютім 1649 (Памят. 318). Інтересні дані приводить Н. Молчановський в передмові до Актів Шведського Держ. Арх. (Арх. Ю.-З. Р. tom. cit. 50—2). Між иншим за Hurmuzaki, що на думку Лупула Хмельницький під Замостям схилився до намов Яна Казіміра завдяки слухам про мир Імператора австрійського зі Швецією. Папський нунцій у Варшаві de Torres зве Гунцеля Мокрського „pater Andreas Concel“ (Сборникъ К. Ком. вып. II ст. 29, 127); в його докладах Св. Престолу знаходимо цікаву звістку про те, що в Грудні 1649 р. (отже вже по смерти Мокрського) венецький посол (Niс. Sagredo, який в листі 20 XI 49 р. називає Хмельницького „gentilhuomo polacco della Rusia“, — Кордуба: Венецьке посольство до Хмельницького, ст. 17) і папський нунцій при імператорськім (австрійськім) дворі „хотіли війти в зносини з якою небудь духовною особою, ченцем (persona religiоsа), який би міг іх точно поінформувати про козацькі діла і який би мав доступ до Хмельницького“ (Сборникъ 79—80). Варто теж зазначити, що лист Гетьмана до королевича Яна Казіміра, посланий перед елєкцією (16 XI) власне через Мокрського, з обітницею піддержувати його кандидатуру на польський престол, був адресований до нього, яко до „Короля шведського“ (цей нележний йому дідичний титул королевич Ян Казімір прийняв ще перед елєкцією, в Іюні мці). Відповідь Яна Казіміра Гетьману теж мала печатку „королівства шведського“. Поминаючи значіння цього факту в тодішній міжнародній політиці, піддержування кандидатури Яна Казіміра, яко дідичного, а не тільки вибраного Річпосполитою Монарха, йшло ще по лінії антиреспубліканських і монархічних тенденцій Гетьмана. „Бажаємо того, щоб по волі В. К. Милости вже більше тих побічних короликів не було і того у Господа Бога просимо, щоби В. К. Милость рачив бути самодержцем, як і инші Королі...“ — так писав Гетьман у цьому листі через Мокрського (С. Томашівський ор. с. ст. 97; пор. вище ст. 117). Для характеристики головних провідних ліній тодішньої католицької політики в Польщі і її впливу на польсько-українські відносний, треба зауважити, що Папа через свого нунція заложив енерґічний протест проти Зборівської Умови (Сборникъ 77); що Король Ян Казімір мусів запевняти нунція, „що в цій умові не окреслено, який саме митрополит має дістати місце в Сенаті: православний чи уніятський“ (ibid. 75, і те саме в листі Сапіги, подканцлєра Лит., до нунція ст. 180); що „школи єзуїтів будуть перенесені з Київа, але тільки на пять миль від города.“ Далі просив Король нунція підождати з офіціальним дорученям папських бреве, бо такі вирази, як „perfidos hostes, et zizanium impiorum“ можуть образити польських підданих некатоликів, а особливо військо, серед якого багато іновірців (ibid. 78). Інтересна увага нунція, що на авдієнції у Короля 9 І 1650 були прийняті одночасно анґлійський посол і прибувший тоді до Варшави Митрополит Коссів (ibid. 81). Нунцій з задоволеням нотує слова, сказані якоби Королем у відповідь на заяву Кисіля: що Митрополит ображений незатвердженям Зборівської Умови в Соймі, що козаки знов повстануть, що Хмельницький зі злости утопить Митрополита в Дніпрі. „Хай Митрополит заспокоїться — відповів Король — а ні, я сам утоплю його у Вислі, або скажу порізати накавалки“ (ibid. 82). „Королеві і польській Республіці в багатьох відносинах і по багатьом причинам зовсім бажана унія ціх руських схизматиків з апост, престолом... Канцлер казав мені, що коли ця унія, як ми всі сподіємось, складеться, то єретики стратять усю свою смілівість і їх думки на соймі зовсім не будуть братись під розвагу. Що це правда, доказують ті великі зусилля, які приклали, єретики, щоб одговорити православних од конґресу (на якому мала бути проклямована унія), мабуть передбачаючи велике ослабленя і велику шкоду, що можуть виникнути для них з установленя цієї святої унії“ (ibid. 98) — так писав нунцій з Варшави до Риму 12 Марта 1648 р., тоб-то на три дні перед заключеням при жвавім посередництві Царьгороду козацько-татарського союзу (Акты Ю. и 3. P. IІІ, с, 180) і перед вибухом великого українського повстання..
  2. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, передм. ст. 56.