він будувати козацьку українську державу. Тому збільшеня та скріпленя тих европейських елєментів через прилученя до козацької України найблизчих до Европи і найбільше зевропеізованих північно-західних земель мусіло бути одним з його найголовніщих завдань.
Знаємо також, що забезпеченя будуччини державности української Гетьман бачив тільки в дідичній і міцній гетьманській владі, в сотвореню і скріпленю абсолютистичної української монархії. І знов таки не на полукочовій примітивній Січи Запорожській міг він будувати українську монархію; не там міг він здобути та за собою закріпити потрібний йому для переведеня ціх монархічних плянів дідичний титул Князя. Переговори з Королем шведським, Імператором австрійським, Князєм семигородським і т. д. в справі визнаня незалежности своєї держави не міг вести якийсь смішний своєю еґзотичностю Князь „Коша Січового“, а Князь тих земель, де цей титул мав свою правну підставу, свою давню державну історичну традицію і де були верстви, на аких така українська влада князівська серйозно опертися могла.
І коли справа того нового дідичного суверенного і територіяльного титулу князівського, що мав бути доданий до військового і екстериторіального титулу гетьманського, набрала — ак уже вище сказано — такого великого значіння в послідніх роках гетьманування Богдана Хмельницького, коли вона грає таку велику ролю за Виговського („Гетьман військ Князівства Руського“ — такий титул визнала за ним Річпосполита в Гадяцькій умові), за Юрія Хмельницького (Князь Сарматії), за Мазепи врешті (одержаний ним в 1707 р. від Імператора австрійського титул князя „св. Римської Імперії“ і князівство чернігівське, про яке він умовлявся з Карлом XII) — то це не були, як думають наші історики демократичної школи, панські „примхи“ Гетьманів, навіяні їхнім „польським вихованням“, а одна з найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традицийної монархічної форми української держави там, де тільки така опора й могла бути знайдена і звідки степову анархію можна би було побороти: в північно-західних українських землях старої „руської“ князівскої державної культури.
І коли цю державну ідею Богдана Хмельницького, так само як і инші його ідеї, перейняла згодом Москва; коли від р. 1654 почавши, до попереднього титулу царського: „всея Россіи Самодержецъ владимирскій, московскій, новгородскій і т. д.,“ додається;
