відносинах до України помічається. „Не сбыточное то дѣло, чтобъ Гетману послать людей своихъ на помочь къ Ракоце, безь вѣдома Великаго Государя нашего“ — запевняли Річпосполиту московські дипльомати. 191[1]) А посол царський у Чигрині, Бутурлін, грозив Гетьману „карою Божією“ за те: що полковник Іван Нечай московські залоги з Білої Руси виганяє, вогнем і мечем нищить усіх, хто тільки на імя царське присягав і весь край на імя Гетьмана займає; що Гетьман, „підданим царським бувши“, наважився союз зі Шведом, супротивником царським заключити і Польщу, яка у Вільні Царя своїм Королем обрати обіцяла, разом з Лютрами і Кальвінами нищити; що Гетьман при допомозі Ракочого і Шведів займає тепер ті городи, яких він в 1655 р. при допомозі військ московських займатп на імя царське не хотів і т.д.
Вище було сказано, що відповів Бутурлінові Гетьман. Але він збройно проти Москви не виступав і навіть радо брався бути посередником і примирителем між нею і своїм новим союзником Швецією. В результаті московська дипльоматія, що все обороною віри православної на Україні воювала, була безсила. Бо кожному було ясно, що православну віру супроти Польщи краще боронить в союзі зі Шведами, Прусією й Семигородом сам Гетьман український чим Царь московський, який власне допомогу Польщі проти Шведів послав. Отже московській дипломатії лишалась тільки одна зброя: провокація. Бутурлін обіцював маєтки і „велику ласку царську“ тій старшині, яка цареві буде вірно служити і пляни Гетьманські паралізувати; а одночасно у військо козацьке, що під проводом Ждановича йшло на допомогу Ракочому, послані були московські аґенти-розлагагелі. Вони повинні були чернь проти старшини бунтувати, кажучи, що тяжка війна з Польщею ведеться старшиною проти волі царської і що старшина тільки про те й думає, аби їй самій спільно з єретиками запанувати і чернь в гіршу від польської неволю завдати. Але й ця провокація, поки за життя Великого Гетьмана істнувала міцна і спаяна українська аристократія, Москві не помагала. Бо чернь українська, як і всяка инша, все мала нахил більше вірити на сам кінець тому, в чиїм розпоряженю були не тільки приємні слова, а й фактична реальна сила. 192[2])
Пізніще, по смерти Богдана Хмельницького, московська дипльоматія одержала перемогу. В договори: бахчисарайський 1681 р. і московський 1686 р., між Москвою, Польщею й Турцією заключені — введено
- ↑ Посольство Євлєва до Річпосполитої, Март 1657 р. (Сборникь статей и мат. по ист. Ю.-З. Р. Кіевск. Ком. вып. І, ст. 76). На це польські дипльомати відповідали: „что неправда Хмельницкаго объявилась и къ Царскому Величеству: уже присягъ ныне Ракоце и полковника своего Онтона и Богуна прислалъ въ Ракоце съ войскомъ... А Царскому Величеству онъ, Гетманъ Хмельницкой, во всем хочетъ починить дурное такое же, какъ и Королевскому Величеству учинилъ. И Царское Величество про то-бъ вѣдалъ, что мысль ево недобрая. А тѣ рѣчи говорилъ онъ подканцлеръ (Нарушевич) съ нимъ, Клементьемъ (Евлєвим), по королевскому приказу“ (ів. ст. 94, 100).
- ↑ Див. вище ст. 52—3; посольство Бутурліна в Актахъ. Южн. и Зап. Рос. т. III; реляція Желібужсьвого і Акты Ю. и 3. Р. т. XI, ст. 714. Інтересно між иншим, що в ролі посередника між Москвою і Швецією, поруч з Гетьманом, хотів також виступити і Курфірст брандебурґський (Kubala: Wojna Brandeburska, dodatek XI, s. 411).
