Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/195

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


- 194 -

то й то но дозволив би нищити гарматами християн православних.“ 194[1]) Тому полковник Жданович, висланий тоді, в кінці 1656 р., на допомогу Ракочому й на окупацію Поділля та Руси Червоної, дістав, як ми вже вище казали, наказ гетьманський поводитись з тамошніми городами і тамошніми людьми так, „як з власними нашими.“ Такі самі накази дістали й ті полковники, що пішли прилучати до козацької України Волинь, Полісся й південну Білорусь.

В числі місцевих людей, з якими мали представники Української Держави поводитись „як з власними нашими“, перше місце займала тамошня шляхта. На ній весь попередній польський державний устрій тих земель до того часу спочивав і її перш за все мусів мати на оці той, хто землі ці до своєї держави прилучав. Прилучав — додаймо — вже не в союзі з азіятською, ворожою до західної цивілізації Москвою, а в союзі зі Швецією, Семигородом і Прусією, отже з европейськими, на верстві лицарсько-шляхецькій опертими державами. Окреслили нове державно-правне становище шляхти „руської“ — червоноруської, волинської, подільської, пинської — в моменті прилученя тих земель до Української Держави Війська Запорожського — — стало тепер найважніщим завданням внутрішньої, веденої під знаком европеїзації політики Гетьмана. Яке було, в момент інкорпорації до України „руських земель“, становище шляхти в тих землях?

Розуміється, дуже тяжке. Позбавлена тієї міцної опори, яку шляхті київській, чернігівській, брацлавській давав новий державний устрій козацької України, шляхта червоноруська, подільська, волинська, поліська, південно-білоруська все ще переживала період анархії і розкладу попереднього державного життя. Зборівська Умова козацької України з Польщею дала їй право вернутись до своїх рідних земель. Але нова війна польсько-козацька, що незабаром по цій Умові знов розпочалася і на території ціх „руських земель“ велася, не дала їй змоги вернутись до нормального господарського й політичного життя. Політика Хмельницького в першій автономістичній добі повстання і тодішня політика польська доводили цю шляхту до останньої розпуки. І одна й друга не мали ясних політичних цілей. Чого хоче Хмельницький од Річпосполитої?... Що думає Річпосполита зробити з Хмельницьким і Україною? — Ось були питання, на які ця нещасна, грабована й руйнована так польськими як і козацькими військами шляхта, не могла найти ніякої розумної відповіди. Одно було для неї ясно, що

  1. Посольство Бутурліна, як вище.