Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/199

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


роком вступають тепер з півдня, з України, на „Русь“, ідучи на підмогу гетьманським союзникам Шведам і Ракочому, та перелякані залоги польські скрізь з цілої Руси виганяючи. І прикладом нових відносин, що під впливом ціх фактів і нової опінії публичної стали укладатись між шляхтою земель руських та Гетьманом Війська Запорожського, може бути листування між Гетьманом і головою шляхти волинської Степаном кн. Четвертинським, листування, з якого два більше характерні листи будуть наведені низче. Але попереду кілька слів про старого князя.

З поміж „начільних голов віри руської“, яким у 1646 р. Митрополит Петро Могила віддав своїм заповітом в опіку Київську Академію, тепер в 1657 р., по смерти Адама Кисіля, воєводи київського і Богдана Стеткевича, каштеляна новогродського, по смерти Олександра й Богдана Оґінських, Федора й Сильвестра Проскурів-Сущанських, та багатьох инших — остався тільки один подкоморій брацлавський Степан князь Святополк Четвертинський. Цей 80 літній старець, нестор і голова шляхти волинської, репрезентував цілу добу в історії нації. Він був останнім представником того покоління „шляхти руської“, тієї старої національної аристократії, що стоючи непохитно при вірі предківській, зуміла цю віру в найтяжчу годину оборонити та її новій аристократії національній — Війську Запорожському — для дальшого захисту, розвитку й викохування передати. Немов старий дуб, що от-от повалиться й ляже поміж молодих вирослих з його насіння дубчаків, стояв серед зовсім уже иншого молодого покоління цей останній могикан старої Руси князівської. Але нація наша тоді не була ще втратила почуття непреривности традиції національної. Вона ще тоді була нацією. І тому до голосу старого князя прислухались уважно всі, хто з нацією почував себе звязаним. Тому постать його цікава й сьогодня для нас, як символ тієї тодішньої непреривности національної традиції, що вязала в одно національне тіло два зовсім неподібні до себе покоління, — як арка сполученя між двома так страшенно ріжними добами нашого національного істнування.

І громадське і особисте життя князя зробило з нього не виїмкового, а звичайного, середнього типового репрезентанта свого покоління, старої дореволюцийної православної Руси. Він був сином кн. Яцка, голови лінії князів Четвертинських, прозваної лінією на Новій Четвертні. Оженений три рази, кожний раз з представницями місцевих шля-