В данім випадку, подиктоване великим державним розумом, береженя державної традиції тим більше знаменне, що власне в справі віри традиція та йшла в розріз г так званими „реальними фактами“ тогочасного життя. Пінти наперекір тому, що кожному тоді здавалось ясним, бо він це бачив круг себе, і вибрати шлях призабутої традиції могли тільки люде, що мали дійсно творчий інстинкт державний, що відчували вперту, стихийну силу тих неможливих до визначена впливів, які в кожній державно-національній традиції знаходять собі вираз і які на сам кінець всі наміри нехтуючих традицію політиків нівечать та перемагають.
Річ у тім, що віра римо-католицька стала вже тоді на Україні „польською вірою“, стала ніби видимою ознакою польської національности — власне всупереч тому, що говорила наша традиція державнонаціональна. Бо ця традиція говорила, що за часів князівської Київської, а особливо Галицько-Волинської Держави, істнували в городах руських римо-католицькі, латинські святині та монастирі і були визнавці римо-католицької віри серед бояр і дружинників княжих, яких розуміється ніхто за для іх віри латинської за Поляків тоді не вважав і Поляками не називав. Ця традиція перейшла разом в нащадками князів та бояр руських до держави Русько-Литовської — до Великого Князівства Литовського — за часів якого віра римо-католицька ще більше була на Руси поширилась, але денаціоналізації — польщеня чи литовщеня — за собою дуже довгий час не вела.
Тож не забуваймо, що підчас Люблинської Унії В. Кн. Литовського в Польщею в 1669. р., коли панове і земляне волинські, не бажаючи собі, тієї унії, ухилялись всякими способами від приїзду до присяги, в польських державних кругах обмірковувались проти них всякі примусові міри і між иншим — як записує Поляк тогочасник, автор соймового дневника — малося на думці: „римокатолицькому Біскупові Луцькому Вікторину Вербицькому маєтки поконфіскувати, бо він не хоче приїхати, ані не видко з листа його, щоб він мав волю приїхати, бо. він.теж Русин. А видко це 8 того, що до Короля не написав він листа ані по польськи, ані по латині, тільки по руськи.“281) [1]
Знов два роки пізніще, в р. 1671, вся шляхта київська, без ріжниці віри, зібрана на соймику свого воєводства домагається від Короля, щоб усі урядові папери „не иншими літерами і слови,
- ↑ Dyaryusz Sejmu Lubelskiego 1569 r., виданий Петербурською Археоґраф. Ком., ст. 257. Пор. мою розвідку в збірнику Z Dziejów Ukrainy ст. 68 — 74. Характерні з цього боку слова одного з видатніщих представників Руси кн. Костянтина Вишневецького, сказані на цім соймі: „I w tem się Waszej Królewskiej Mości opowiadamy, iż przystajemy ludzie wolni, swobodni, abyśmy nie byli w zacnościach swych szlacheckich uniżeni, gdyżeśmy jest naród tak poczciwy, jako żadnemu narodowi na świecie naprzód nie nie damy і czujemy się w tym, żeśmy każdemu narodowi są równi szlachectwem... Tak też, iżeśmy są różnej religji, a zwłaszcza Grekowie, abyśmy tym nie byli poniżeni, aby nikt de inszej religji nie był przyciągany“...
