Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/246

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


перешкод їм не чинити, ані нікого з них примусом до віри православпої грецької не навертати і службу Божу, звичайні процесії, дітей шляхецьких вільну науку, повне пошанування духовних віри римської за ними в цілости оставити“. І відповідно до традицийної політики в справах віри, вимагав Гетьман одночасно від шляхти ганської, „щоб унію і чужі секти, яко причини великого зла, обопільно іскоріняти“, обіцюючи амністію тим духовним уніятам, що до послушенства Митрополитові київському повернуть і будуть мати за собою рекомендацію духовенства православного. Знов же для ослабленя противодержавного і противо-українського аґресивного елементу польського, так само, як і в справі арендаторів державних маєтків, вимагає Гетьман повернена назад на церкви тих костелів, що „з маєтків православних видерті“, тоб-то, що в супереч волі місцевих православних фундаторів цих святинь, під примусом і в інтересах державної влади Річпосполитої повстали.


Шляхта пинська приймає ці умови і присягає за себе і своїх нащадків: „віри православної грецької так і римської католицької свобід і границь наших обопільних — коли-б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з нашим Військом Запорожським боронити“. Отже від нині будуть спільно шляхта і Військо Запорожське захищати свою спільну державну границю і свободу своєї Нації, обох своїх вір, в ціх спільних державних границях. Боротьби за віру поміж собою — боротьби внутрі Нації між шляхтою і козаччиною — в новій Державі Українській вже не буде. Поставлена тут рядом; і віри і границі — як не можна краще характеризує глибоко продумані національні та державні наміри тих, що ці акти, „на вічну річи памятку“ — як сказано в грамоті гетьманській — перед самою смертю Великого Гетьмана складали.

Далі „унію і всякі чужі віри, нам і Війську Запорожському противні і неприязні іскоріняги одностайно“ шляхта пинська присягає. Приймаючи такі умови, маршалов Єльський і стольник Спитек-Бжеський, но скільки вони репрезентували місцевий, здавна в Пинщині осілий шляхецький елемент, ніякого ґвалту над своїм сумлінням не чинили і в супереч місцевій традиції шляхецькій не йшли. Ми вище вже наводили традицийні погляди всеї шляхти земель руських в ціх справах: вони йшли, як знаємо, зовсім в розріз з тодішньою офіціяль-