Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/34

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


тичної практики, вона значила: щоб усі сусідні володарі — з котрими Україна, як держава, все частіще зноситься і з котрими, згідно з Переяславською Умовою, зноситися має право — знали про її непідданство польському Королеві, тоб-то про здобуту нею у відношеню до Польщи суверенність.

Ця абсолютна й лєґальна емансипація від Польської Річипосполитої, — емансипація, як в поняттю саміх Українців, так і в поняттю сусідніх володарів — творила всю ідеольоґічну правно-державну суть Переяславської Умови. Тим тільки вона відріжнялась від усіх попередніх союзів з Туреччиною, в тім лежала вся її вага і все її — для самих її творців ще тоді необчислене — значіння для цілої будуччини України. Щоб „груба й дика“, в розумінню тогочасних Українців, Москва могла коли небудь зайняти на Україні місце єзуїтської, европейської, блискучої своєю культурою і привабливої своїм „раєм шляхецьким“ Польщи — така смішна на ті часи думка ні одному політикови українському — ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому — не могла прийти навіть в голову…

Але розуміння того глибокого політичного перевороту, який приносила-б з собою протекція царська, було причиною того, що Гетьман рішився на цей крок тільки тоді, коли всі инші спроби визволити Україну не вдалися й коли становище Гетьмана на Україні було вже на стільки сильне, що він міг зважитись такий переворот в поняттях перевести. До того часу вся його політика супроти Москви зводилася до того, щоб за всяку ціну „вічний мир“, заключений давніще між Москвою й Польщею розірвати та обох монархів — Царя й Короля — розєдинити. І як не було, здається, засобу, якого-б — почавши від дарування Цареві Сіверщини, литовських городів по Дніпро й польського престолу, а на погрозах „розорати Татарами“ царство московське скінчивши — не вживав в тій своїй політиці Гетьман, так знов ніщо не доводило його до більшої лютости, як всяка звістка про польсько-московську згоду. Коли в половині 1651 р. прибув до Хмельницького царський гонець "з посольством, що Царь Гетьмана усовіщає, аби він з паном своїм (тоб-то Королем польським) не воював, бо в такім разі Царь своєму брату Королю мусів би дати поміч і військо своє послати“ — то Хмельницький, як оповідає наочний свідок тієї сцени, посол князя Януша Радзівілла, Мисловський, — „розївся і зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник чернігівський, встиг