Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Завіша, маршалок В. Кн. Литовського дістав від Царя величезні маєтки княгині Янушевої Радзівіллової). В той спосіб українські політичні пляни були „союзниками“ зашаховані. Могилів, який перед тим сам домагався злуки з Україною, тепер піддався Москві, не вважаючи на лист протопопа ніжинського, написаний до могилівців від імена Гетьмана і Митрополита з порадою, щоб вони — „до Війська Запорожського прихилились і під оборону Гетьманів Запорожських і цілого Війська оддались, аби, борони Боже, Москва, своїм звичаєм, не схотіла в городі вашім права свої установляти, але щоб ви такі вольности мали, які Царь дав нашій Україні і Пану Гетьману“.

Оці постійні змагання українських дипльоматів і політиків одділити поняття про ідеальну особу протектора Царя від поняття реальної „грубої та дикої“ Москви, не дали тоді ніяких позитивних наслідків. „Одновірний Царь“ у ті часи не був ще пізніщим петербургським Імператором всеросійським, а був лише Царем московським. І тодішня царська політика була тільки національно-державною політикою московською…

Прохання Золотаренка, щоб вільно було принаймні в могилівськім повіті приймати за дозволом царським до Війська Запорожського тих, хто хоче бути козаками — були царськими дипльоматами відкинуті. Мало того, Поклонський і його товариші, налякані жорстокостями, які Москва, укріпившись на Білоруси, стала проявляти (частина шляхти смоленської була вивезена в Московщину, те саме згодом сталось зі шляхтою вітебською й т. ин.) та стративши зовсім надію при її допомозі визволити Білорусь з під Польщи — а зірвавши перед тим з Україною — тепер повернули назад у підданство Річипосполитої, зустрівши там очевидно радісний прийом і діставши повну амністію.[1]

З того всього Гетьман міг зробити тільки такі висновки, що московську владу царську з українським присудом козацьким погодити не можна й що дикий террор та абсолютно відмінна культура його нових московських союзників викличуть у східних козацьких українських землях і серед вихованої в формах західно-европейської цивілізації старшини козацької польонофільську реакцію. Все виразніщі заборчі апетити царських воєвод у Київі,[2] яких завдання мало бути — по плянам Гетьмана — тільки репрезентативне, і обчислені на незадоволеня Москвою демаґоґічні універсали королівські до українського народу, що не тільки „всякі вольности козакам“, але навіть

  1. Акты Юж. и Зап. Рос. т. X і XIV. Vol. Legum IV ст. 234. Ом. Терлецький: Козаки на Білій Руси. Кубаля: Wojna Moskiewska ст. 268—279.
  2. Пор. напр. справу про ґрунти, яких жадають у Київі для московських „стрѣльцовъ“ воєводи. З приводу цеї справи Виговський нагадує московським боярам історію з Суботовим і „пролиту за ту кривду кров“. Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 580.