Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/42

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

На домагання польських маґнатів, викинутих козацьким повстанням з України й Білоруси, вставлено в польсько-московський договір пункт про покликаня найближчим соймом Річипосполитої московського Царя на польський престол. Ці маґнати мали надію повернути собі в той спосіб утрачені маєтки при допомозі влади царської, значно могутніщої від знесиленої влади королівської.[1] Послів козацьких, котрих Гетьман і Військо Запорожське до Вільна делєґували, комісари польські та московські до нарад не допустили, кажучи, що де монархи ведуть переговори, там їхні піддані голосу мати не можуть…

Архіви переховали до наших часів характеристичне оповідання старого Остапа Виговського (батька тодішнього писаря, а пізніщого Гетьмана) про те, що діялось у Чигрині, коли туди наспіли звістки про Віленський мир.

Посли козацькі, що з Вільна повернули, явилися скласти перед Гетьманом, Писарем Генеральним і Полковниками реляцію. „Вони — навожу дословно оповідання присутного при цій реляції Виговського — кинувшись Гетьману Богдану Хмельницькому в ноги та слізьми обливаючись, казали: „нині Військо Запорожське в Україні пропало. Помочі немає нізвідки і голови нема де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновластні Царського Величества посли. Бо не тільки не радились вони з нами, але навіть із далека до наметів посольських не допустили, наче собак до Церкви Божої. А Ляхи нам розсказували, що вони угоду з царськими послами заключили по Поляновському трактату і що нам, Війску Запорожському, бути зо всею Україною в державі королівській, у них, у ворогів хреста святого, у Ляхів, по старому в підданстві. Колиж не схотіло би бути Військо Запорожське й уся Україна у Ляхів у послушенстві, то Царське Величество військами своїми Ляхам помагати і, з ними зєднавшись, Військо Запорожське громити буде.“ — І Полковники стали дуже дивуватись, в який спосіб таке з ними могло статися. А Гетьман Богдан Хмельницький схопився як скажений, що рузуму збувся, та крикнув: „Не журіться діти! Я знаю, що робити! Треба одступити нам од руки царської, і підемо туди, де нам Всевишній Владика бути скаже — не тільки під володаря християнського, а хочби й під самого бісурмана!“ Бо запалився був Гетьман так — пояснював скромно Витовський слухаючим його оповідання боярам московським — як не

  1. Порівн. напр. характерний з цього боку пункт інструкції, даної в Січні 1657 р. польському послові да Хана: „…шляхта Кн. Литовського і ті, котрі в Україні маєтности мають, бачучи, що козаки з Москвою ті маєтности держать і дуфаючи московським обітницям, що при помочі Москви вони можуть в Україну до своїх маєтностей вернути, будуть домагатись на соймі, щоб ми конче з Москвою замирили…“ Жерела до Іст. України XII, ст. 428.