Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ходженя від одної до другої протекції не забезпечить йому незалежности“.

Коди-ж показалось, що Богдан Хмельницький має в цій справі зовсім инші — відмінні від польских — погляди, і коли місія Бєнєвського (що пізніще, за Виговського, дала такі блискучі для Польщи результати) тепер закінчилась повним фіаском, то до Австрії звернулась польська дипльоматія з пропозицією взяти на себе посередництво в справі приверненя назад України до Польщи. Але головного союзника в поборюваню України бачили все-ж таки польські державні мужі в Москві. Стихійна їхня ворожнеча до „Руси“ і страх перед державним унезалежненям України лягли в основу польсько-московської угоди у Вільні. І пізніще, в початку 1657 р., запевняли польські дипльомати дипльоматів московських, що „Гетьман Хмельницький нас між собою хоче навмисне посварити тому, щоб стати собі самому паном.“ Навіть на повну державну злуку з Москвою годились польскі політики, аби тільки не допустити до повстання незалежної української держави. „По чім знати, чи це не така вже доля, щоб ці два народи (польський та московський) одним народом стали“ — так висловився з приводу польсько-московського союзу один з найвищих достойників Річипосполитої, канцлер коронний Корицінський…[1]

Але самою дипльоматією трудно вже було перемогти Гетьмана Хмельницького. В Стамбулі його посол, а разом із тим близький приятель і господар гетьманського двора — Лаврин Капуста — спаралізував польські впливи здемаскованям пропозиції Річпосполитої підняти козаків на війну з Туреччиною. В Криму справи українські вів у тім часі уміло і зручно тамошній гетьманський посол і резидент, дуже освічений шляхтич український Михайло Махаринський. До Цісаря австрийського Гетьман 18 Квітня 1657 р. написав, що на посередництво Австрії між Україною й Польщею він годиться, але під умовою, щоб цілість його держави не була порушена („si tamen securitati integritatique status nostri nulla inferatur injuria“). А погрози царські, що стали тоді все частіще приходити з Москви, Гетьман міг уже тепер легковажити.

Царському послові Бутурлінові Гетьман на авдієнції 19 Червня заявив, що союз України зі Швецією давніщий, чим союз із Царем і що Гетьман Шведам вірить, бо „слово шведське певне“. Натомість Царь — казав далі Гетьман — хоче віддати Україну назад Полякам,

  1. Kubala: Wojna Brandeburska і najazd Rakoczego, ст. 64.
    Для настроїв польських політичних сфер інтересна м. и. промова воєв. плоцького Яна Красінського на бенкеті, данім у честь царського посла в Річпосполитій Клементія Євлєва 25 IV., 1657 р.; „за те всі пєм — казав він — що нам вищого такого великого монарха, як Царь, по нашім Королі не найти і не буде. А як би хто з нас сенаторів був проти цього (покликаня Царя на польський престол), або хотів розірвати даний на це дозвіл королівський і наш, комісарський, то такого ми самі приборкаєм. Дай Боже додержати нам нашу постанову, щоб бути в єдиному сполученю і одному-б володіти нами (Москвою й Польщею).“ Цей проект мав бути ратифікований найблизчим Соймом (Сборникъ Кіевск. Ком. І, с. 96, 99). Інструкція послові польському в Криму Янові Шомовському з д. 26. IV., 1656, видана в Жерелах до Іст. Укр. XII ст. 378. Тамже (ст. 409) інструкція Станіславському, посланому в Падолисті того-ж року до Ракочого: „Niech Książe IM. consideruje jeżeli Chmielnicki mając krajów ruskich dominium, może redere ad naturam і stać sіę z Pana sługą і z Monarchy — na którego skinienie 100,000 wojska stanie — poddanym“. Інструкція Бєнєвському там-же ст. 420. Одночасно весь час робились спроби відтягнути козаків од Москви. Комісари до Гетьмана: Лянцкоронський, Криштоф Тишкевич, Любовідзький і Зацьвіліховський одержали 26. I., 1656 р. інструкцію, в якій між инш. сказано; „Scopus traktatów z kozakami jest avulsio ich od Moskwy і powadzenie z państwem moskiewskiem, ad meliorem ich coniunctionem z Tatarami… Jesli nie mogło być inaezej dadzą konśens swój na restitutię dóbr… Cerkwi… religii greckiej nadanych і fundowanych, nie znosząc unii і nic о tem nie traktując. Starać się jednak, aby się moglo w tych tu krajach pobliższyсh со utargować.“ (Сборникъ Кіевск. Ком. І, ст. 26—7). 18. II., 1656 р. Канцлєр Корицінський пише до Султана, перестерігаючи його, „що Царь так підданством йому козаків возгордився, що не тільки з Річпосполитою воювати, але й усю грецьку віру увільнити збірається і тому… багато ченців, киян, послав у Румелію і в инші краї Султанові підлеглі, щоб там людей грецької віри бунтувати“ (Тамже ст. 35, пор. також ст. 81).
    Найкраще відбиває в собі польську політику інструкція дана послідньому посольству Бєнєвського до Богдана Хмельницького 13. VI., 1657 р. Вона найсамперід титулує Хмельницького „Urodzonym", присягається в імени Короля в щирім бажанні миру з Україною, лякає Гетьмана, що Порта з Татарами збірається розгромити його союзників: Господарів молдавського і волоського та Князя семигородського. Перестерігає Гетьмана, що він уже стратив усяке довіря у Москви через свій союз зі Шведами й Ракочим і так само у Порти через союз з Москвою та піддержку султанських вассалів: Ракочого і обох Господарів. Одночасно дає ця інструкція Бєнєвському вказівки, як поступати, коли Хмельницький, замість того, щоб помиритись з Польщею, постарається Москву з Польщею посварити, а зі Швецією її помирити і як він донесе Султанові й Ханові про наміри польські: козаків па свій бік перетягнути та їх проти Турції й Криму повернути. Але найбільше перестерігає ця інструкція Бєнєвського, щоб про польські переговори з Україною не довідалась завчасно Москва, бо для майбутньої польсько московської угоди треба, щоб Україна вже була при Польщи, тоді „ми більш удачно будемо з Москвою трактувати…“ (Памятники Кіевск. Ком. III, ст. 242—4)