був примушений він — цієї держави в крові, в поті, серед небезпек катастрофічних — будівничий…
Одночасно велось далі основне військове діло. На поміч Ракочому проти Польщи і для окупації західних „руських земель“ послав був Гетьман ще в кінці 1656 року полковника Антона Ждановича, придавши йому в допомогу одного з найбільш поважаних на Україні людей, суддю ґенерального Івана Креховецького, значного шляхтича землі Галицької, якого завданням було приєднати тамошню шляхту для державних плянів гетьманських і заразом далі заступати українські інтереси при дворі Ракочого. Жданович дістав наказ поводитись зі Львовом і з иншими тамошніми городами так, „щоб жаден з піших ані їздних не важився на них набігати, але щоб з людьми тими поступали, як з власними нашими“. До маґістрату города Львова вислав Гетьман листа, де запевняв львівських міщан про свою доброзичливість і прихильність…
Тепер в Червні місяці на підмогу Ждановичу і щоб добути собі славу воєнну, пішов по батьковому наказу молодий Наслідник Гетьманич. В разі, колиб Москва оружно проти такої політики гетьманської запротестувала і колиб Царь вмішався в війну, станувши по стороні Польщи проти Швеції, Семигороду й України — мусіло між Україною й Москвою прийти до оружної розправи. Гетьман, зміцняючи козацькі залоги на Білоруси, був до цієї війни готовий — хоч дипльоматія українська далі твердо вела супроти Москви свою невтрально-пацифістичну лінію. Але полковнику Ждановичу був посланий наказ уважати за ворогів ті відділи московські, які-би він зустрів поміж польськими військами…
І власне в тій хвилині, коли важилась доля України, коли її державне унезалежненя ступило — здавалося — на певний шлях, прибула до Гетьмана депутація від шляхти Пинського повіту зложити від імени цієї шляхти присягу вірности й вічний союз з Гетьманом і Військом Запорожським заключити. Присяга ця була прийнята Гетьманом 20 Червня, на другий день по прощальній авдієнції, даній московському послу Бутурліну, і на два дні перед урочистим прийомом шведського посла Лілієнкрони.
З радістю великою вітав Гетьман цю шляхецьку депутацію. Вона-ж бо приходила з тих „руських земель“, що мали бути тепер до пня матернього, до осередка держави української — до козацької
