зацької України (в північно-західних наших землях цей процес відбувся вже раніще) в сферу європейської торговлі й запотрібування європейськими ринками українського хліба. Відносини ці перли до того, щоб була знесена пануюча тоді в південній Україні грабіжницька екстензивна господарка маґнацька, що полягала головним чином в паленю лісів на поташі і у поборах зі скотарства, бджільництва, ґуральництва, рибальства та ловецтва; господарка для мисливців „уходників“ і дрібних хозяїв-промисловців, якими були козаки, незносна, але для хліборобського селянства (що примусової роботи на ріллі при ній майже не знало) обєктивно, як пізніще показалось, вигідніща. Бо замість цієї екстензивної господарки маґнацької, при якій праця фізична лягала на знаних нам з революції „будників (працюючі при будах поташевих), броварників, могильників, наймитів, пастухів“, а побори й податки на козаків, мусіла бути заведена для продукції зерна більше відповідна: інтензивна, дрібніща — хуторська, фільваркова — господарка козацька та шляхецька, на панщині, в формі примусової праці на ріллі власне оперта і у дійсности для хліборобського селянства вначно тяжча. І це на Україні сталося, тільки не в українській державі, що для здійсненя ціх вимог тодішнього економічного розвитку оказалась за слаба і через те удержатись не могла, а в державі російській, що ту панщину господарку, як тодішню економічну конечність, скрізь на Україні завела...
Врешті ніде й ніколи не зустрічаємо в історії факту, щоб один клас боровся за визролення иншого класу. Він иноді може виставляти гасла боротьби навіть за „ціле людство“, але в результаті визволяє тільки сам себе. І тону трудно нарікати на козаччину, що вона визволила з під гнету маґнатів себе а не селянство, тим більше памятаючи, що козаччина, повагою військового аристократизму від селянства відмежована, була вихована до того в звичаях побору „станцій“, тоб-то данини від селян, слушно їй — як оборонцям краю — в формі „хліба козацького“ належної.
Зваживши це все, ледве чи можна Умову Зборівську, що заховувала підданчі відносини української селянської людности, вважати, як це досі у нас робилося, за „зраду інтересів народніх“, бо забезпечені тою Умовою інтереси верстви козацької — що тоді народ репрезентувала — з емансипацією селянства нічого спільного не мали й не могли мати. Були натомість у тодішній політиці козацькій
