Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


кратії. І в данім разі не зможе слаба шляхецька верства боротись за сепаратизм від Річипосполитої і за свою „осібну державу“ тоді, коли маса козацька того сепаратизму і тієї держави не хоче. Їй остається пристосувати себе до політики мас; урвати що можна для себе од цієї сліпої, темної привязанности козацтва до польського Короля, так, як її так само слабі потомки в сто літ пізпіще будуть уривати що можна від токого-ж темного й сліпого стремління селянських мас „під високу руку православного восточного Царя“…

Вертаючи знов до нашої внутрішньої політики в першій добі повстання Гетьмана Хмельницького, бачимо, що на тому економічному й національно-політичному тлі, яке я вище зарисував, представляється вона так:

Козаччина не будує власної держави; вона ще не бачить потреби орґанізувати для оборони власної землі в окремий державний орґанізм усю свою націю; вона має надію забезпечити свої класові інтереси і закріпити за собою матеріяльні здобутки революції в державі польській. І шляхта українська — безсила надати козацькій політиці инший напрям — на Річпосполиту так само покладає всі свої надії. Опинившись між молотом і ковадлом: між національно їй ворожою маґнацько-шляхецькою Річпосполитою і між соціяльно їй ворожою одновірною українською козаччиною — і бачучи перед собою дальшу політичну залежність від польської держави, шляхта українська спільностю віри з козаками і спільностю політичних тенденцій з Річипосполитою мусить рятувати своє істнування. Чим більше льояльна супроти Річипосполитої козаччина, тим ще більше льояльною супроти Річипосполитої стає шляхта. Вона всіма силами намагається змити із себе підозріння в політичній спілці з одновірними „своєвільниками“, які кидає на неї Річпосполита. Чим більше, в міру зросту недержавного, класового козацького повстання, „руською“ й православною заявляє вона себе національно, тим більше польською стає вона політично; чим більше завзято боронить вона словами й ділами „віру руську стародавню“, тим більше запопадливо береться вона заступати одночасно державні інтереси польської Річипосполитої.

Але-ж для цієї Річипосполитої зовсім байдужі інтереси й будучність шляхти „схизматицької“; вона боїться тільки українського сепаратизму й утрати багатих українських провінцій. Що більше — вона в тому сепаратизмі і шляхту „руську“ підозріває. Отже в найголос-