залежною від Москви, старала ся, як могла, спинювати творенє гайдамацьких віддїлів, то се нічого не помагало. На безмежних степах легко було сховати ся від усякої власти тим більше, що прості Запорожці були прихильні гайдамакам і самі дуже часто обіймали провід над гайдамацькими віддїлами. Через те тут найбільше складало ся гайдамацьких відділів, і то досить численних, навіть по тисячі й більше людий, і ті віддїли, що зложили ся тут, мали і лїпшу зброю і конї, а деколи навіть і хоругви й гармати, як правильне військо, маючи час постарати ся о всї ті річи.
Ті гайдамацькі віддїли, що збирали ся на Лївобочній Українї, та в Київщинї, діставали все потрібне: і зброю і поживу і конї від тамошнїх селян та міщан і перейшовши на польський бік, не потребували вже журити ся про ті річи і могли від разу нападати на панів і Жидів. Та не так добре стояли ті, що збирали ся в степах. Брак зброї, пороху та коний часто примушував їх відкладати похід на досить довгий час, вони мусїли постаратися найперше за ті річи і аж тодї брати ся до своєї властивої задачі. Коли зброї та коний не ставало на всю ватагу, тодї перше всего гайдамаки розбігали ся діставати річи. Одні підкрадали ся то під татарські табуни то на польський бік, де пасли ся панські табуни і заганяли конї, другі заганяли з панських пасовиск худобу на заріз, иньші навіть нападали на панські двори близько границї, аби дістати, що потрібне. А найсміливіші нападали навіть на поодиноких польських вояків або й на невеличкі віддїли коло границї і відбирали від них зброю.
Узброївши ся та вибравши ватажка, гайдамаки старали ся нічю перейти польську границю. Перейшовши її, нападали як найшвидше на найближші двори, а коли їх було богато то й на місточка.
При такім способі боротьби, який мусїли вести гайдамаки, дуже важною річю була скорість і свобода
