рухів, тому гайдамаки нїколи не закладали табору, а поживу брали тільки на пару днїв. Потім меньші віддїли вдоволяли ся тим, що діставали від місцевих селян, а більші заганяли панську худобу, вівцї, забирали хлїб.
Важною річю в гайдамацьких походах було також знати околицю, в яку вибирав ся віддїл. Вибирараючи ватажка, гайдамаки вважали не тільки на його хоробрість і відвагу, але також на те, чи він знає ті околицї, в які віддїл вибираєть ся. Крім того старали ся вони набрати в віддїл як найбільше людий з тої околицї, куди збирали ся йти. Коли-ж віддїл приходив у яке мало знане місце, то гайдамаки вибирали собі проводиря з-поміж тамошнїх людий. Місцеві селяни раді були показати гайдамакам дорогу і тому все згоджували ся бути провідниками, тільки нераз про людське око такий провідник із селян просив гайдамаків, щоби звязали йому руки, ведучи його через село, аби иньшим людям здавалося, що його присилували показати дорогу. Се робило ся в тій цїли, щоби пізнїйше, коли-б до такого провідника причепив ся польський уряд, він міг доказати, що не добровільно показував дорогу. Але трапляло ся й так, що гайдамаки прилапали десь по дорозї якогось панка і таки на правду присилували його показувати дорогу. Такий панок мусїв їх нераз вести у свій власний двір.
Численнїйші ватаги висилали звичайно перед кождим більшим нападом найпроворнїйших товаришів розвідати ся, де стоїть польське військо, як добратися до замків та місточок і т. д. Такі розвідчики перебирали дуже часто за крамарів, удавали що йдуть у знакоме село нїби до родини, удавали жебраків, щоденних робітників. Богато з них попадало в руки польського війська і просто на шибеницю, але все таки хоч якась часть встигала вивідати ся, що треба.
