Але ті надворні козаки були приватною власністю панів і вони не хотїли їх давати на загальну оборону українських земель від гайдамаків, тільки кождий держав їх до оборони власного маєтку. І хоч була ухвала соймиків, що надворних козаків мають пани віддавати військовому урядови для загальної оборони краю, пани сего не послухали і ніхто їх до сего не присилував.
В кінцї шляхта відносилася до російського уряду, жадаючи від нього, аби він обороняв її від гайдамаків, які збирали ся на московськім боцї, а навіть платив за всі шкоди, зроблені гайдамаками панам. Російський уряд, хотячи вдержати добрі дипльоматичні зносини з Польщею, робив, що міг: будував здовж кордону твердинї, клав сторожу, заводив ріжні уряди, які мали пильно уважати на пограничний рух і виловлювати всїляких безпашпортних та підозрілих людий, — але все те нічого не помагало. Гайдамаків годї було встерегти, і польська шляхта обертала ся до роросійського уряду із що-раз новими жалями і жаданями, які росли в міру того, чим більше російський уряд заходився нищити гайдамаків. Особливо вказувала шляхта на Запороже як на гнїздо гайдамаччини, наслідком чого російський уряд натискав на запорозьку старшину, аби не позволяла на своїх степах збирати ся гайдамацьким віддїлам. Але найщиріші бажаня запорозької старшини, яка мусїла слухати російського уряду, розбивали ся о те, що в безмежнім, безлюднім степу годї було що зробити. Запорозька старшина вправдї заказувала Запорожцям ватажкувати у гайдамацьких віддїлах, деяких ватажків карала навіть смертю, розганяла пристановища гайдамаків, але зовсїм очистити свого степу від гайдамаків не могла.
За те польський уряд і мстив ся жорстоко на Запорожцях, де тільки міг. Богато Запорожцїв було родом з українських земель під польським панованєм
