„свобідні роки“ для селян у панських маєтках на Правобічній Україні, і пани почали домагати ся панщини. Селянам, які через яких 30 років панщини не робили, не хотіло ся добровільно вкладати шию в панське ярмо і вони цїлими громадами почали приставати до гайдамаків, які впадали в польські межі з московського боку. Пожар народнього бунту обхопив усї українські землі; шляхта, непевна нї маєтку нї житя, покидала господарство і хоронила ся до міст або втїкала в середину Польщі.
Але збунтовані селяни не мали перед своїми очима ідеалу, до якого їм треба йти, і рух, не маючи жадної ясної мети, почав поволи сам зводити ся. Селяни руйнували панські маєтки, вбивали панів і жидів, але що далї робити, нїхто незнав. Тим часом військові урядники, шляхотські соймики і особливо російський надкордонний суд напружили всї свої сили, аби рух здавити, і се їм удало ся. Тепер уже суди не знали ніякого милосердя і на смерть ішов кождий, — винен чи невинен, на кім була лиш найлекша тїнь підозріня, що він міг бунтувати ся.
Кроваво тодї погуляли пани над збунтованими селянами, але гайдамацького руху не вбили. Причини сего руху лежали у тім не людськім гнетї, який мусїв зносити українськкий нарід під польсько-шляхотським панованєм. А той гнет не тільки не зникав, але з кождим роком більшав, роблячи з кождого селянина тайного гайдамаку, готового кождої хвилі люто пімстити ся на своїх гнобителях. Іскра народнього гнїву против шляхти тлїла на дні хлопського серця далї і треба було тільки особливих обставин, аби вона розгоріла ся знов могутнїм пожаром народного бунту.
Такі обставини зложили ся в 1768 р.
Чим більше хилила ся Польща до упадку, тим лютїйше знущала ся вона над православною вірою і тими, що її визнавали, — над українським селянством.
