тію, а тут збунтоване селянство грозило відірвати ся зовсїм від Польщі. Правда, Росія була не від того, аби загарбати під себе всю Україну, але плян подїлу Польщі усьміхав ся їй тодї тільки в далекій будучности, а при тім по що їй було збунтованих селян?
Росія хотіла селян покірних, закріпощених, які робили би панщину, так як і в Польщі, тільки православним панам, а тимчасом українські селяни, що встали як-раз головно против панщини і загалом против економічного і соціяльного ґнету, готові були ще й лївобічних селян заразити духом бунту. І Росія не завагала ся нї хвилини піти Полякам на поміч против гайдамаків, привернути збунтованих українських селян до послуху „законній“ власти.
На се становище Росії супротив Колїївщини треба звернути тим більшу увагу, що в польських кругах ще доси не перевела ся думка, нїби-то цїлий рух вибух наслїдком потайної агітації російського правительства, яке хотїло, аби гайдамаки пустили трохи крови шляхтї і тим самим ослабили Польщу.
Як видно з висше сказаного, такий погляд на становище Росії супротив Коліївщини зовсім невірний. Нїяких тайних агітацій російського правительства против Польщі не було, противно, Росія, скільки могла, помагала Польщі і хто знає, чи без тої помочи не була-б нинї инакше виглядала карта східної Европи. Найлїпшим гайдамацьким аґітатором була та неволя, в якій держала український нарід польська шляхта, тільки більшість польської суспільности не хоче й доси признати факту істнованя тої неволї і Поляки шукають причин гайдамацьких рухів там, де їх не було, видумують байки про аґітацію російського правительства і т. д. Для доказаня своїх видумок Поляки навіть видумали указ російської царицї Катерини II, даний нїби Сїчовому кошовому Калнишевському; той указ наказує Залїзнякови вигубити на українській землї всіх панів і Жидів.
