гайдамаками річ, хоч-б він її купив і з десятих рук. Кого не вбивали, того калїчили на цїле житє, а як по звірськи се робили, видно з того, що деяким обжалуваним обвязували обі руки коноплями, намоченими в деготь, запалювали і так водили по селах і містах. Ще довго по роздїлї Польщі ходили такі покалїчені люди по Росії, просячи милостинї…
Гайдамаків із Лївобічної України судили в російських судах. Тут меньше видавали засудів на смерть, за те частїйше калїчили: врізували вуха, виривали нїздрі, втинали руки і засилали на Сибір.
Коліївщина була останнїм вибухом гайдамаччини. Росія і Польща спільними силами так придавили селян, що вони вже не мали сили вибухнути знов загально-народнїм повстанєм і по 1768 році ми бачимо тільки окремі селянські бунти, які не притихають і до нинї…
Зрештою обставини змінилися, ціла Україна з виїмкою Галичини, яка при подїлї Польщі припала Австрії, дістала ся під Росію і нове житє принесло нові способи боротьби…
А гайдамаки і їх боротьба за визволенє українського народу з польсько-шляхотської неволї перейшли до історії: в одних із пятном простих розбійників, у других зі славою борцїв за народню волю, які живуть до нинї в памяти народу, в його оповіданях і піснях…
Коли тілько в польсько-українських відносинах зійде мова на гайдамаччину, Поляки роблять гайдамацькому рухови закид, що в нього не було нїяких висший цїлий, нїяких ідейних мотивів, загалом нїякого ідеалу, що се був рух чисто розбишацький, з єдиною цїлю поживити ся чужим добром.
Хто прочитав наше оповіданє про гайдамаччину, той і сам, без отсих слів побачить, що се неправда.
