людський? Чи той, що мордує і палить у вибуху гнїву, який накипів за сотки лїт неволї, — чи той, що на судейськім кріслї, з книгою законів у руках, держачи безборонного ворога в тюрмі, цїлі роки придумує найлютїйші муки — не для своєї оборони, тільки аби наситити свою жажду пімсти ?!
Нї, коли вже робити тодїшним часам закид дикости, кровожадности, нелюдськости, то той закид падає найперше на голови польского уряду і польскої шляхти.
І не закидуйте гайдамацькому рухови браку ідеалу! Український селянин ішов у гайдамаки, хотячи визволити ся з польсько-шляхотської неволї, позбути ся пана над собою, стати свобідним чоловіком і вибороти право свобідно працювати для себе на свобідній землї. Свобідна земля і свобідний чоловік на ній, — чи се не найвисший ідеал громадського житя? І бороти ся против закріпощеня землі і закріпощеня чоловіка, — чи се значить, не мати ідеалу ?
Не ідеалу бракувало українському народови підчас гайдамаччини, бракувало йому чого иньшого: уміня укладати свої бажаня в соціяльні системи, вбирати лелїяний у душі ідеал свобідного житя на свобідній землї у виразні форми. Український нарід знав, що його гнете панщина і різав тих, хто силував його робити панщину. Але він не знав, що зробити, аби панщина назад не вернула; як уладити громадське житє, аби бути безпечним від усякого панства, чи польського, чи московського, чи таки свого власного; що робити, аби якась сила не завела його знов у ту неволю, якої він хотїв визволити ся. Одні брали ся переводити якусь організацію, другі, не знаючи, що й під російським панованєм така сама панщина, покладали свої надії на царицю, третї, позбувши ся панів, просто закладали руки, не думаючи, що лихо може знов вернути. Звичайно слїпі, що на помацки шукають дороги…
