Але стерти український нарід з лиця землї не було так легко, як собі польська шляхта думала. Можна було при виїмково користних обставинах побити козацьке військо, хоч частїше козаки били Поляків, можна було при помочи дипломатичних договорів з Москвою й Польщею знищити козацьку силу, роздїлити Україну і тим самим ослабити її, — але поконати цїлу народню масу, вбити в нїй раз на все духа бунту против неправди, зробити її раз на все покірним невільником, сего ще нїхто на сьвітї не доказав. Не доказала сего й польська шляхта. І хоч Україна була роздерта, хоч козацька сила була знищена, хоч панщизняне ярмо рік за роком що-раз тяжше налягало на селянські плечі, то між народом переховували ся давні звістки про козацьку славу, то в поневоленім хлопськім серцї било ся бажанє свободи, то десь там у серцї на днї горів притаєний огонь бунту против неправди і насильства, а коли вже занадто важко стало жити, сей огонь бунту, притаєний на днї хлопського серця, вибух страшним пожаром, який осьвітив крівавою луною послідні днї польсько-шляхотської держави, того пекла для українського народу.
Отже не у „природженій хлопській злости“ анї не в „московських підшептах“, як се ще доси говорить ся в деяких польських полїтичних кругах, треба шукати причин того народнього вибуху, який називаємо гайдамаччиною, тільки в тім страшнім гнетї, який терпів український нарід від польської шляхти.
Заки опишемо, як органїзували ся гайдамацькі віддїли, треба сказати, звідки взяло ся саме слово: гайдамака, гайдамаччина. Гайдамака, се — слово, взяте з турецької і татарської мови і означує чоловіка, що гонить за кимсь або сам тїкає, загалом робить неспокій. В писаних документах стрічаємо перший раз те слово в унїверзалі „реґіментаря української партії“ то є старшого над тим польським військом,
