ського становища признав Конференції Амбасадорів право скасувати державність західно-українських земель і Уряд, який був символом сеї державности, отже право рішати про те, про що з українського становища може правно рішати тільки український нарід.
Безпосередно після рішення з 15. марта 1923. р. Колєґія Уповноважених Президента Української Національної Ради подалася до димісії, яку Президент приняв, заряджуючи рівночасно ліквідацію урядових установ. Значить, конкретний Уряд Президента Української Національної Ради закінчив свою діяльність.
Остала тільки влада Президента Української Національної Ради, витворена висше зазначеним розвитком державного права Західно-Української Народньої Републики, як вислів ідеї державности, влада, — яку як утворила, так може змінити тільки воля українського народу.
З огляду на те, що державне право Західно-Української Народньої Републики відносилося тільки до Галичини, коли на основі рішення з 15. марта 1923. р. в однакових умовах знайшлися побіч Галичини також Волинь, Холмщина, Підляше й Полісся, — питання про ідею державности сих земель і орґанізацію їх державної владибстало очевидно відкритим.
Одначе одно певне: Доки сього питання не вирішено, в інтересі української державности на сих землях і їх визвольної боротьби лежало доручити дотеперішній владі Президента Української Національної Ради вести ті справи доти, доки на її місце воля українського народу західно-українських земель не поставить нової форми влади.
Та замість творчої праці над поставленням новогопочалася акція руйнування істнуючого.
Ся акція перенеслася й на українську еміґрацію в Злучених Державах Америки й Канаді, куди звернулися управи народньої трудової і радикальної партії, щоби спинити матеріяльну допомогу, яку мав звідти Президент Української Національної Ради.
