Ця сторінка вичитана
Ради з 25. червня 1919. р. обовязалися дати змогу виконати право самовизначення[1].
Та якби навіть інтерпретація нот Галицького Уряду, дана Головою Народнього Комітету, була з юридичного становища правильна, то така інтерпретація не сміє вийти з українських уст. В той час, з якого походять ті ноти, Галицький Уряд мав признання цілого українського народу Галичини, значить, його заяви мали правну обовязуючу силу для Галичини. Тому, коли
- ↑ Сам Президент Української Національної Ради в інтервю, поміщенім в американській „Свободі“ (ч. 230 з 3. жовтня 1923) висловляє про се ось-який погляд:
„У звязку з сим (себто з відношенням уряду ЗУНР до рішення Конференції Амбасадорів) хочу вияснити становище Уряду ЗУНР до тих головних держав антанти.
Як переможці в світовій війні, ті держави присвоїли собі право суверенности над українськими землями, які творили Західно-Українську Народню Републику, і на цій основі видали ряд актів, що починаються рішенням Найвисшої Ради з 25. червня 1919. р. (згода на польську окупацію Східної Галичини) й кінчаться рішенням Ради Амбасадорів з дня 14. березня 1923. р.
Зі становища суверенности ЗУНР всі ці акти являються актами насильства, і Уряд ЗУНР проти них, як проти таких, протестував.
Коли-ж Уряд ЗУНР звертався до головних держав антанти з домаганням усунення польської окупації Східної Галичини й привернення державної незалежности ЗУНР, то робив це ось чому:
1. Супроти населення Східної Галичини головні держави антанти взяли на себе зобовязання дати йому змогу виконати право самовизначення.
2. Супроти Польщі головні держави антанти мали право усунути її окупаційну владу зі Східної Галичини, а Польща, мала обовязок кожде зарядження головних держав антанти в справі Східної Галичини виконати.
Не маючи змоги усунути польську окупацію власною оружною силою, Уряд ЗУНР звертався до тої посторонньої сили, яка супроти українського народу мала обовязок, а супроти Польщі право це зробити.
Всі ці заходи ЗУНР не означають признання суверенности головних держав антанти над Східною Галичиною, а лише мали на меті осягнути фактичного стану, який відповідав би правному станови, себто суверенности ЗУНР.“
