шою Малороссією, — країна 15 мілїонів людий, що говорять одною мовою, визнають одну віру, — буде не Польщею, не Росією, а сама собою. Я думаю, що вся Україна буде самостійним членом загально-славянського союза. Так я думаю, але може я й помиляю ся, — я висловлюю думку, але не постулят, навіть не абсолютне переконанє. Я жадаю тільки одного: аби всякому народови, всякому малому й великому племени була лишена повна змога і право поступати по своїй волї“[1].
Таке й наше становище в тій справі, тільки ми певні — так само, як і Бакунїн, — що повну змогу і право поступати по своїй волї мати-ме всякий нарід і всяке мале й велике племя аж на руїнах теперішнього, капіталїстичного устрою, аж тодї, коли огонь соціяльної революції очистить сьвіт від капіталїстичного визиску й державної неволї.
1905 р.
- ↑ Отсе ясне, прінціпіяльне становище Бакунїна нехай також буде відповідю на доволї розширений між українською публїкою закид, що Бакунїн усе таки був прихильником єдиної нероздїльної Росії, тільки опертої на федеративнім устрою (пр. „Будучність“ 1899, ч. І, стор. 6), або що він „ішов у поглядах на українське питанє трохи дальше Герцена тільки в видї реакції против централїстичних змагань правительства, а не наслїдком визнаваня науки про федеративний лад“ (див. статя д. Івана Федорченка „Російська інтелїґенція й українське питанє“, „Дїло“ 1905, чч. 106—107, переклад із ґазети „Кіевскіе Отклики“). Тай загалом дивно почути такий закид против Бакунїна завзятого пропаґатора ідеї федерації серед західно-европейського робітницького руху, що й було основою незгоди між ним і централїстом Марксом.
