Рівночасно представляєть ся весь український рух як ворожий сучасній цівілїзації, як гайдамацтво, перенесене живцем в двацяте столїтє. Равіта-Ґавроньский крім полїтичних брошур пише цїлі історичні розправи для доказаня сього; инші партійні публїцисти використовують його „студії“ в щоденній пресї.
Особливо польсько-українські конфлїкти в львівськім унїверситеті дали народово-демократичному денникови нагоду перевисшити самого себе в тих виводах на тему антикультурности українства. Книпи і провокованє української молодїжи, доноси на українських професорів, розпалюванє шовінїстичних інстинктів польської академічної молодїжи, завзиванє її шпіонувати та денунціювати своїх українських товаришів, — все там сплїтаєть ся в якусь аж до божевіля дику україножерну орґію, яка не спиняєть ся перед нїчим, щоб тільки понизити противника, щоб тільки представити в найгіршім світлї все те, що для нього дороге. І коли ті конфлїкти з року на рік заострювали ся, то се в значній мірі також „заслуга“ народово-демократичних провокацій.
Кождий ворог українства може бути певний прихильности народової демократії і її щоденного орґану; знаходять ту прихильність навіть москвофіли. Ми вже бачили, яку оцінку знайшли москвофіли в орґані народової демократії: вона певна, що вони „за відповідне відшкодованє в австрійській валютї та урядових посадах вирекли ся би своїх росийських симпатій“. Очевидно, що такий полїтичний противник вигіднїйший нїж той, хто домагаєть ся повної рівноправности, — і тому „Slowo polskie“ в останнїх лїтах так вихвалює москвофілів за їх „уміркованість“, „культурність“ і инші прикмети. А народово-демократичний професор статистики д-р Бузек в своїм проєктї національного катастру для виборчих цїлей робить навіть надїю москвофілам на признанє росийської національности в Галичинї. Рівночасно нема такої лайки, такої інсінуації, такого доносу на українство, яких зі шпальт москофільської преси не передрукувало би „Slowo polskie“.
Таке становище в українській справі здобувало народовій демократії вплив і значінє у польської шляхти, буржуазії, бюрократії, в усїх тих, чиї матеріяльні, експльоататорські інтереси тісно звязані з поневоленєм українського народу, хто, визискуючи по плянтаторськи селян, витискаючи в Бориславськім та инших пеклах останнї соки з робітника, ломлячи закон, дуже рад, коли чує, як за се величають його оборонцем польськости на окраїнах, ширителем культури між „гайдамацькою дичю“. Народова демократія стає обо-
