Перейти до вмісту

Сторінка:Лозинський М. Польська народова демократія (1908).pdf/46

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

залюдненю кілька мілїонів безсумнївних Поляків, що живуть тою самою що й ми культурою і працюють для неї“[1]. Для автора виглядає абсурдом „ідеал етноґрафічної Польщі“[2] або клич „боротьби на однім фронті“[3], які підносить дехто серед польської суспільности, думаючи, що тим способом вона стане відпорнїйша на натиск ворогів. „Нарід не тодї терпить на недостачу національних сил, коли швидко розширяє поле своєї дїяльности, але тодї, коли через звуженє того поля завмирає в нїм атмосфера дїла“[4]. „Розширімо горизонти національної думки, перетнїмо для неї широкі шляхи через кордони, сягаймо нею всюди, де польськість живе і хоче жити, будїмо її, де треба, зі сну, йдїмо готові до боротьби в її оборонї на найдальші окраїни, будуймо нову Польщу за морями, творімо з того всего одну велику новочасну національну ідею, а наші сили зачнуть рости, як нїколи перед тим“[5].

Ось які шляхи ведуть до полїтичного відродженя польського народу і незалежности Польщі. Се своє становище, становище нового „патріотизму або, докладнїйше говорячи, націоналїзму“[6], протиставить автор становищу „патріотів і демократів старої дати, які через довгі лїта зжили ся з понятєм, що національна боротьба, се виключно боротьба за свободу, що польська справа, се справа всїх угнетених, навіть справа усїх народів“, які „признають потребу боротьби з чужими, завойовничими правительствами, але не можуть погодити ся з думкою, щоб національна справа могла вимагати ужитя сили супроти народів, щоби для її добра треба було накидати щось иншим проти їх волї“[7]. Такі погляди на думку автора означують, що після упадку Польщі „ідея незалежности постепенно звироднїла: чи не найбільшими її ворогами стали нинї ті, що найголоснїйше про неї говорять, — бо хто говорить, що хоче незалежної Польщі, але застерігаєть ся, що вона мусить бути конче соціялїстичною републікою, або обурюєть ся на думку, що Польща могла би мати своїх жандармів, полїцію, тюрми, що могла би опирати ся на баґнетах і панувати над кимсь, що собі не бажає її панованя, той собі кпить з ідеї незалежности“[8].

Щоби бути консеквентним, автор готов по части оправдати навіть нїмецький і росийський гнет над польським народом. Особливо благословить він пруський гнет. „Прусаки, — пише він, —

  1. Там-же, стор. 145.
  2. Там-же, стор. 137.
  3. Там-же, стор. 139.
  4. Там-же, стор. 148.
  5. Там-же, стор. 149.
  6. Там-же, стор. 160.
  7. Там-же, стор. 163.
  8. Там-же, стор. 191.