Найлїпшим крітерієм для оцїнки полїтичної партії являють ся її домаганя в справах полїтичних і соціяльно-економічних. З полїтичних справ в Галичинї і в цілій Австрії за останє десятилїтє найактуальнїйшою була переведена вже виборча реформа до загально-державно парляменту і непереведена ще така-ж реформа до галицького сойму. Такої реформи, опертої на загальнім, рівнім, безпосереднім і тайнім виборчім праві, домагали ся всї демократичні партії в краю й державі, тільки одна народова демократія вважала за згідне зі своїм демократизмом виступати проти того домаганя.
В 1903 р. Дмовский, відповідаючи на поміщену в краківській „Now-ій Reform-і критику пок. Тадїя Романовича своїх „Думок новочасного Поляка“, кличе: „А саме те загальне виборче право, за яким тепер старають ся зорґанїзувати аґїтацію, чи не є воно ілюстрацією незгідного з вимогами нашого житя полїтичного лїбералїзму? Для кого воно нині потрібне? Кого має ущасливити?“[1].
Отесю свою думку про незгідність загального виборчого права з вимогами польського житя народова демократія змінила аж під впливом кабінету бар. Ґавча, який в осени 1905 р. заповів проєкт виборчої реформи на основі загального, рівного, безпосередного і тайного виборчого права. Одначе зїзд, що ухвалював проґраму вже після заяви бар. Ґавча, все таки показав ся менше уступчивим для народньої маси нїж президент австрійського кабінету. Проґрама обіцяє змагати „до виборчої реформи, яка, даючи польському елєментови рішучу перевагу, відновідну його чисельній, культурній та економічній силї, запевнила би всїм суспільним верствам дїйсну участь в полїтичних правах, а рівночасно як найбільше утруднила би всякої виборчі надужитя, а саме: до введеня загального, безпосередного і тайного виборчого права і до знесеня теперішнїх виборчих курій, одначе при рівночаснім запевненю відповідного представництва в законодатних інституціях публичним корпораціям, які представляють загальні інтереси краєві і професійні, а також при всяких модифікаціях, потрібних для запевненя польському елєментови рішаючої більшости в соймі і в парляментарнім представництві краю“[2].
Значить, проґрама годить ся на загальність виборчого права, але виключає рівність, признану в прінціпі навіть бар. Ґавчем, заступаючи її „прінціпом“ рішаючої більшости для польського елєменту, — про що докладнїйше в слїдуючім роздїлї.
