своїх історичних суверенів, але виключно як до представників істнуючої державної власти, обовязаної на основі істнуючих державних законів до заспокоювання певних потреб народів держави. „Оставити Українцям і Литовцям повну свободу акції“, се властиво значить: вийняти їх з-під права.
Признають се зрештою зовсїм виразно і отверто народово-демократичні публїцисти, які кождий національний здобуток Українцїв у Галичинї вважають кривдою для Поляків.
Ось так з приводу домаганя української ґімназії в Станиславові „Przeglad Wszechpolski“: в 1896 р. писав: „така справедливість для Українцїв є несправедливістю і кривдою для польської справи. Властиво закладанє українських ґімназій не було потрібне[1].
Та коли-б то тільки непотрібне! Инший народово-демократичний публїцист доходить до ще гірших виводів: „Українцї, — лише він, — які хотять закладати школи висшого типу з українською викладовою мовою в краю, де висші форми житя творить польська людність, які, закладаючи їх, хотять через те позбавити польську людність потрібних шкіл, бо фінансова видатність краю на шкільні потреби точно означена, — в сути свого погляду на школу зовсїм не так дуже відддалені від Росиян, які накидають польський людности росийську школу“[2].
І не лише шкільництво, але цїла „українська справа“ представляєть ся народовій демократії так, що „хоч поступи Українцїв без сумнїву не дуже великі, але кождий з них получений з нашою шкодою“. Супроти того задачею польської полїтики „повинно бути вдержанє й розширенє польського стану володїня, нїщо нас не повинно обходити, чи се Українцям подобаєть ся чи нї, одинокою вказівкою для нас мусить бути наш національний інтерес“. „В нашій полїтицї не повинні ми тепер зовсїм узглядняти національних змагань Українцїв“[3].
„Національний український рух — заявляє один з лїдерів народової демократії, Поплавский — в усїх своїх формах і напрямах звертаєть ся безпосередно проти польської переваги і посередно підкопує її. Наш погляд на українську справу висловляли ми нераз, зазначуючи, що польська полїтика не повинна і не може
