звертаєть ся до всїх, кому добро народу лежить на серцї, щоби вступали в члени товариства і так помогли йому сповнити його задачу. Ся відозва буде цїкава й для теперішнього поколїня, бо в нїй представлено тодїшнїй образ просьвітного стану нашого народу, і тому ми наведемо з неї кілька важнїйших уступів.
„Галицькі Русини, — читаємо в нїй, — зачавши нове житє в 1848 р., через 20 лїт, котрі з накладом минули від того часу, мало поступили наперед, в розвою своєї народности. Правда, побільшила ся через той час руська інтелїґенция, — окрім руських сьвящеників маємо тепер руських учителїв і урядників, маємо руські часописи, руські товариства, а по части руську мову в школах, — але цїлий той поступ проявляєть ся лише в висших верствах народу, в тих верствах, в котрих непостійність при народнїм прапорі істория давнїйших часів так сумно нам доказала. Наша маленька, з самих майже зависимих людий зложена інтелїґенция не може нам нїяк дати запоруки на будучність: внїшні, народнїм інтересам несприяючі обстанови могли би в кількох роках публичне житє Русинів пригасити, а в кількох десятках лїт руську інтелїґенцию винародовити. Задля того давно вже узнали ми потребу: цїлий нарїд, цїлу масу простого люду, котрий нещасливою долею більше як у инших народів підупав, двигнути і до пізнаня привести, і на тім людї, котрий уже дав докази своєї твердости, оперти будучність нашої народности.
„Однак від 1848 р. що зробили ми для того люду? яка наша праця і які її наслїдки? Ото справа нашого народу по містах і місточках стоїть далеко гірше, а по селах не лїпше, як по знесеню панщини! Морально наш нарід — при всїй ревности нашого духовенства — не много ще піднїс ся, інтелектуально майже зовсїм не
