свою інтелїґенцию, свою лїтературу і науку, то їм видало ся, що вистане сказати, що наш нарід і нарід росийський — се один нарід, а всї ті добра росийського народу сплинуть і на наш нарід, стануть його власними добрами.
І вони вирекли ся того, що проголосили були в 1848 роцї, сказали, що наш нарід, се тільки часть росийського народу, і замість працювати для розвитку свого рідного народу в його рідній мові, стали ждати, щоб на нього сплили всї духові добра народу росийського.
Та тимчасох підросло молоде поколїнє, яке в своїх молодечих серцях мало більше віри в житєві сили і будучність свого рідного народу, нїж його батьки. Воно знов підняло прапор нашої національної самостійности і почало накликувати до працї над рідним народом в його рідній мові. Се поколїнє назвало ся народовцями або Українцями. Народовцями, — бо своєю задачею вважало працю для простого народу в рідній мові того народу; Українцями, бо голосило національну єдність нашого народу в Галичинї з нашим народом в Росиї, на Українї, і нагрівало свої серця любовю до простого народу під виливом поезий Тараса Шевченка і творів инших наших письменників з росийської України.
Отсе поколїнє зрозуміло, що першою умовою народнього розвитку є просьвіта народу. Тимчасом для справи народньої просьвіти тодї в нас нїчого не робило ся. Правда, ще в 1848 році Русини заложили у Львові товариство „Галицько-руська Матиця“, яке мало дбати за народню просьвіту, але се товариство в руках москвофільської партиї понехало ту задачу. Молоде поколїнє через кілька лїт вело в своїх часописях і на зборах „Матицї“ горячу боротьбу проти того відступленя „Матицї“ під задачі ширеня народньої просьвіти. Але се
