обнимаючої природи, пантеістичним имном усему живому.
Так повстала його поема наших гір: „Тїни забутих предків“.
І — коли б не смерть! Коли останнїй раз вертав із Криворівнї, оповівши про свої муки, додав, прояснюючи втомлене лице: „А який чудовий матеріял я везу з собою!“
З того матеріялу мала повстати повість із гуцульського житя, в творче слово перелите житє і світогляд Гуцула, фільософія житя тих первісних синів гірської природи
Та не судило ся.
Не судило ся до кінчити також своєї лебединої пісні, поеми острова серед хвиль моря під теплим південним небом.
Се — нарис „На остров“, який почато друкувати в сьогорічній І кн. „Лїт.-Наук. Вістника“. Та заповіджене докінченє вже не появило ся.
„Одчиняючи в ранцї вікно, я раз-у-раз бачу ряд цвитучих аґав. Стоять струвкі і високі з вінцем смерти на чолї й витають далеке море: Ave, mare, morituri te salutant!“
Се останнї слова нарису, — може останні слова його творчого духа.
Неначе се він сам, великий духом,
