Знов приходить ся писати посмертну згадку. Знов про людину, яка була пламенним стовпом на шляху української творчости. Після Михайла Коцюбинського — про Лесю Українку, яка була для української поезії тим, що Михайло Коцюбинський для української новелїстики, — велитнем з авреолею безсмертности. А при тім — так само як він — співала безсмертні пісні, носячи в своїм тїлї смерть, борючи ся з нею довгі лїта. Яка могутність духа — співати про красу житя, кликати до боротьби за волю, показувати людям шляхи до ідеалу, — носячи в собі засуд смерти!
Леся Українка вродила ся в 1872 р. на Волинї дочкою Петра і Ольги Косачів, у сїмї, де панувала українська національна свідомість. Петро Косач належав до того поколїня, з якого вийшли Антонович, Драгоманів, Старицький, Лисенко; мати Лесї Українки, сестра Михайла Драгоманова, під псевдонїмом
