шуфлядах бюрка в окремих ковертах ріжні грошеві суми. Се я складав з ріжних праць, — пояснив він — щоб чужі не потребували мене лїчити й хоронити
В санаторії, в недїлю 7 цвітня, бачили ся ми — останнїй раз. Написав при менї кілька жартовливих карток до спільних знакомих. Як раз випав гарний, ясний день ранньої весни. Він почував ся на стільки добре, що міг піти до парку. Ми ходили серед соснини і він говорив про те, що таку саму красу можна би насадити — у себе, в Вістові. Думав, що в санаторії поставлять його на ноги, і тодї зможе поїхати до Галичини далї поправляти здоровлє.
Тимчасом воно так погіршило ся, що треба було його перевезти до клїнїки — майже на певну смерть. Тут, у віденськім загальнім шпитали, в клїнїці проф. Паля, перебув він довгі дни і ночи важких передсмертних мук, які зносив з надїєю, що все таки поборе недугу. Коли в один ясний день російські полонені знесли його на ношах до городу, відітхнув глибоко і сказав: „Як гарно на світї, я так хочу жити!“
Про одного з героїв своєї „Підземної Росії“ писав Степняк: „Він любив жінок і жінки його любили“. Сї слова
