не сходять менї з думки, коли думаю про погасле вчера рано житє Ярослава Весоловського. Тільки їх треба би сказати загальвїйше: Він любив людий, любив житє, любив світ, — і люди, житє, світ його любили.
Скільки цвітів було би на Твоїй домовинї, Славку, як би Ти був помер у нормальних відносинах, тут, у Львові, де Тобі сонце Твоєї молодости світило?! І скільки очий — хоч не оставив ти вдови й сиріт — розпливаєть ся в сльозах на вість про смерть Твою, Славку?!
І коли-б не ті довгі й важкі передсмертні муки, коли б так якась одна хвиля несподївано перервала його житє, — чи не належав би він до людий, яких можна назвати щасливими?!
Ясне, гарне було його коротке житє, а при тім виповнене корисною працею для народу, яка — хоч се праця публїциста, що гине разом із днями, в яких зроблена, одначе сповняє свою велику задачу.
В історії української публїцистики свого часу займе Ярослав Веселовський визначне, почесне місце.
Львів, 22 червня, 1917.
