привело б до реставрації російської державности на Україні. Тут бачимо, як права течія (поміщики й богате селянство), обороняючи свої клясові інтереси, жертвувала національні й державні інтереси України.
Центральна течія, яка збирала в собі загал освіченого українського громадянства і спиралася на українське село, виявила себе в Центральній Раді і Директорії. Від самого початку вона мала проти себе всю російську реакцію, в процесі революції звернувся проти неї під проводом большевизму міський пролетаріят і сільська біднота. З національного становища її трагізм полягав у тім, що в даних обставинах упадок большевизму на Україні, проти якого вона передовсім боролася, кличучи проти нього чужі сили, означав би перемогу російської реакції на цілім просторі бувшої Росії, отже перемогу сили, яка перше всього кинулася би задавити українську державність.
Зокрема ті чужі сили, які центральна течія кликала собі на допомогу, мали на увазі не стільки допомогу українській державности, скільки повалення большевизму, хоч би се довело й до відбудови Росії, — отже посередно зверталися також проти української державности. І так Центральна Рада, покликавши на Україну центральні держави, підготовила грунт для гетьманського перевороту. В інтервенційних плянах антанти, якої визнання старалася здобути за всяку ціну Директорія, лежала не українська держава, а „єдина демократична федеративна Росія“ [1]. Так само Польща, з якою звязався Петлюра
- ↑ З промови французького міністра закордонних справ Пішона в палаті послів з 17 червня 1919 р.
