До того часу большевицькі орґанізації на Україні були звязані з російським партійним центром і спиралися на зросійщений міський пролетаріят, що надавало їм російський характер. При тім, стоячи на становищі диктатури пролетаріяту, який на Україні був зросійщений, недоцінювали вони значення національного й селянського питання на Україні для революції. Далі — в момент виступу Народного Секретаріяту проти Центральної Ради, процес виділювання української лівої течії та її обєднання з большевизмом тільки що почався. Вкінці на допомогу Народному Секретаріятови пішла російська червона армія.
В таких умовах утворення Народнього Секретаріяту вважалося радше тактичним маневром, ніж признанням української державности, і війна між Центральною Радою і Народнім Секретаріятом одержала відтінок війни між Україною і Росією.
Ця війна, спинена інтервенцією центральних держав, розгорілася наново в періоді Директорії.
Період Директорії вимагає основної переоцінки.
Факт, що Директорія здобула Київ, скликала Трудовий Конґрес і проголосила державне обєднання всіх українських земель, — все те утворило вражіння, неначе влада Директорії обіймала всі українські землі, і тільки війна з Радянською Росією перешкодила їй укріпитися. Одначе дійсність була зовсім инакша. Лівобережжя опанувала радянська влада так швидко, що Директорія через півтора місяця після вїзду до Київа втратила його й мусіла відступати що-раз далі, аж до Камінця. На півдні стояла російська біла армія і відділи антанти,
