які тільки радянська армія викинула з Одеси. Махно держався на своїй території значно довше ніж Директорія. Окремі отамани переходили то до Директорії, то до радянської армії, то до Польщі. Північно-західні землі заняла без бою Польща, якої наїзд на українські землі спиняла тільки західно-українська армія в Галичині. Румунія заняла Бесарабію й Буковину. Закарпатська Україна залишалася під Угорщиною, доки не ввійшла в склад Чеськословацької Республики. Скільки перешкод мусілаб була Директорія побороти, щоби справді збудувати Соборну Українську Державу?!
При цьому треба мати на увазі, що Україна — як це вже зазначено вище — творила з Росією суцільний терен боротьби між революцією й реакцією. Російські білі армії оперували не тільки на території Росії, але також на території України. Інтервенційні пляни антанти мали також „всеросійський“ характер. Антанта, якої визнання і допомоги так добивалася Директорія, зовсім не думала обмежити свою інтервенцію тільки в користь Української Народної Республики, а Російську Соціялістичну Федеративну Радянську Республику залишити в супокою. Навпаки, Україна входила в інтервенційні комбінації як база протибольшевицької акції у „всеросійських“ розмірах. Тому зрозуміло, що й Радянська Росія, незалежно від свого становища до української державности, воювала з своїми ворогами також на українській території.
В таких умовах упадок большевизму зовсім не був би рівнозначний з укріпленням влади Директорії на Україні, тільки швидше з перемогою російської реакції, яка була б залила й Україну.
