валося б, що Українцям повинно б бути ясне фасирейство цього гасла, яким польська демократія в 1863 р. закликала українських селян Правобережжя до повстання проти Росії за відбудування Польщі в історичних границях, — тим більше, що також польське панування в Галичині і польонізація Холмщини показували, як Поляки розуміють те гасло на практиці. Одначе український національних рух у Росії, який у себе не мав поля конфлікту з Поляками, а за те важко відчував російський гніт, бачив у цьому гаслі вигляди спільного визволення Польщі й України.
Ці вигляди спиралися на тезу, що в інтересі Польщі лежить визволення України, бо Росія, доки пануватиме над Україною, буде настільки сильна, що все загрожуватиме Польщі, а в інтересі України лежить союз з Польщею, бо сама Україна заслаба, щоб визволитися зпід Росії. Наскільки ця теза опановувала український національний рух у Росії, видно з того, що вона стала провідною думкою політики Директорії і довела до варшавського договору.
Цей договір являється настільки ярким документом новочасного польського імперіялізму, що заслугує докладнішої уваги, тим більше, що Польща зовсім не зреклася досягнення мети, для якої він їй був потрібний[1].
Перше всего Польща стверджує в сім договорі свої права на українські землі, обняті кордонами польської держави зперед 1772 р. (арт. 3).
- ↑ Текст і аналіза договору — див. Проф. С. Шелухин, Варшавський договір між Поляками і С. Петлюрою 21 квітня 1920 р. Прага. 1926.
