Для характеристики, на скільки делегація Петлюри підлягала польському диктатови, таки тут же треба ствердити, що вона признала ці права Польщі як неоспоримий принцип і навіть не пробувала протиставити їм того історичного факту, що ті українські землі перед завоюванням Польщею належали до українських держав. Замість того делегація устами Понятенка заявила, що „з теоретичної правно-державної точки погляду права Польщі до границь з 1772 р. не підлягають дискусії“[1].
Виходячи зі своїх прав до українських земель в границях з 1772 р., Польща части цих земель (Галичину, часть Волині, Холмщину, Підляшшя і Полісся) задержує собі (арт. 2 про кордони між Польщею і Україною), а другу, яку вона „вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипльоматичним“, признає Україні (арт. 3).
Таким чином зі становища признання прав Польщі до границь з 1772 р. загарбання українських земель Польщею являється не загарбанням, тільки реституцією правного володіння, а відступлення Україні части українських земель, обнятих цими границями, — подарунком Польщі для України.
Одначе цей подарунок служить тільки для замаскування польського володіння, яке по варшавському договору зовсім не кінчилося б на установленій границі між Польщею й Україною, тільки ростягалося б на всю українську державу.
- ↑ Олександр Доценко, Літопис Української Революції, Матеріяли і документи до історії Української Революції 1917—1923. Т. ІІ кн. V. Польща визнає самостійність України. Т-Львів. 1924. Стор. 232.
