В долині Мельхталь жив із сином Арнольдом старець, якого всі любили й поважали. Що він бував у світі, бачив багато, знав багато, то нераз зверталися до нього за порадою. От і тепер деякі малодухи стали й собі радитися в нього: »Чи не красше булоб нам покоритися Альбрехтови й признати себе його підданими?« Старець палко говорив їм не вирікатися своїх вольностей. А звичайно, коли малодушні люди, хоч і не лихі самі собою, що почують, то вже ворог про це довідався. Довідався й Лянденберг. І придумав кару на старця: — забрати йому пару волів. І саме, коли Арнольд із стареньким батьком орали в полі, налетіли Лянденбергові прислужники й нуж випрягати волів із плуга.
— Що ви, розбишаки! — закликав старець. — Волів забираєте, а чимжеж я оратиму?
А вони мов і не чують.
— Чиж нам із голоду гинути? — не вдержав Арнольд.
— Не хочеш гинути з голоду — відповів один напасник із усміхом — то сам запряжися до плуга!
Того було вже Арнольдови за багато. Він хопив палицю й ударив нею напасника по руці та розторощив йому палець.
Після цього щож остало йому, як не тікати з Унтервальдена? | Арнольд утік.
Тоді Ляндерберг казав привести батька, а коли зловили й привели його, велів виколоти йому очі:
— Коли не знаєш, де твій син — сказав люто — то й не будеш його вже більше бачити!
Скоро вістка про цей страшний і дикий Лян-
