— Пані рятуйтеся, татари напали на замок і вже здобули укріплення. Уся залога вигинула!
— Татари — блиснуло в уяві Оленки — Сон сповнився —
— Тікати, куди тікати?! — сказала дріжучим голосом —
— Пані! На горі в башті найбезпечніше! Там сильні дубові, окуті двері, не так скоро піддадуться. І оружя й стріливо там є. Із башти може й кількох тільки ставити опір усім татарам. А може татари й не звернуть уваги на башту.
— Добре — сказала Оленка — тікаймо в башту. І так, як лежала в постелі, в одній сорочці, побігла туди, а за нею сотник і Гандзя та решта служби.
Бігцем перебігла вона на гору сходами, до верхньої кімнати башти й задихана впала там на лавку. За ньою вбігла свекруха. А сотник і служба зачинили важкі двері й стали заставляти їх, чим можна було, щоб не так легко вдалося бісурменам дістатися до башти. На питання Оленки оповів сотник Біляч коротко, як це сталося:
— Татари використали темряву й крадькома підійшли під замок. Хтось показував їм видно дорогу, що знав, куди найлекше вдарити, де найслабше місце в замку. Уже чимало татар передісталося було через мури, як воротар побачив їх і засурмив на трівогу. Та зараз татари кинулися на ворота й убили воро-
