Стара пані Ружинська схопила сотників келеп і собі стала бити ним навмання.
Не довго боронилася. Якийсь татарин ударом шаблюки повалив її. Олена стояла бліда та дріжуча.
Нараз почула голос:
— А ось я, пані Олено, знов прийшов у свати.
Перед нею стояв Пшерембський у турецькому одягові, так як бачила йОого вві сні.
Вона націлилася на нього пістолею, вистрілила.
Та Пшерембський у цюж мить відхилився й куля поцілила татарина, що стояв за ним, у саме серце. Татарин повалився до долу.
Дико засміявся Пшеребський:
— Га, га,га! Бачите, пані Олено, сама доля хоче, щоб ви були мої.
— Не буду, ніколи не буду, згину, а не буду! — й схилилася по келеп, щоб ним відбиватися.
Та вже обскочили її татари й стали вязати. Вона кидалася, не давалася, кусала татарам руки та все дарма. Татари звязали її й винесли з башти.
— Підпалити замок — приказав Пшерембський татарам — хай усе спопеліє. Це моя відплата панові Ружинському що відбив мені милу й заразом моя весільна ілюмінація!
